Зараз колишня територія Немишлі – це повноцінна складова частина Харкова, яка у 2016 р. була визначена як Немишлянський район міста. Нині, після початку повномасштабної агресії Російської Федерації проти України, російські війська обстрілюють різні райони Харкова. 26 червня 2022 р., після півночі, окупанти обстріляли медичний комплекс на території Немишлянського району, пошкодили дах, технічний поверх, операційну на 7-му поверсі та рентгенкабінет на 6-му поверсі. Але наприкінці 19 століття – це було степове передмістя із великою кількістю хуторів, що мали специфічний побут і особливу культуру. Отже, зануримося у життя старої Немишлі за допомогою спогадів Катерини Антонович (мова і правопис оригіналу збережені).
Катерина Антонович, із книгою якої ми хочемо познайомити відвідувачів нашого сайту, народилася у Харкові у 1884 р., а літню пору року зазвичай проводила на околицях міста біля річки Немишлі, про що вона залишила напрочуд цікаві замальовки із хутірського життя поблизу Харкова. Ці спогади Катерина Антонович були надруковані у 1965 р. у Вінніпегу (Канада).
Зараз колишня територія Немишлі – це повноцінна складова частина Харкова, яка у 2016 р. була визначена як Немишлянський район міста. Але наприкінці 19 століття – це було степове передмістя із великою кількістю хуторів, що мали специфічний побут і особливу культуру. Отже, зануримося у життя старої Немишлі за допомогою спогадів Катерини Антонович (мова і правопис оригіналу збережені).
ХУТІР
Дванадцять верств від Харкова був наш хутір. Їхати й бути там було великою радістю. Хутір був на річці Немишлі. Вліті вона висихала. Лишались маленькі ставочки, іноді більші. На весні річка широко розливалась і заливала водою наші луки на хуторі. Вліті на них росла високо трава така, що мене з головою закривала.
На хутір ми їхали великим Салтовським шляхом, але перед тим треба було їхати досить довго містом. Спочатку нашою Миколаївською вулицею, потім Стар-Московською через широку Конну площу (називалась так тому, що там відбувались кінські ярмарки), далі переїздили повз Сабурову Дачу. Це велика лічниця. Колись там був головним лікарем мій дід, татів тато. Брат тата Тиміш саме там, коли працював над трупом, порізав пальця і вмер від зараження крови; тоді не було таких ліків, як тепер.
Салтовський шлях був широкий-широкий. Ніколи потім у моєму житті ніде не бачила таких широких шляхів. Наша багата Україна землі не жалувала. Цим шляхом, тато казав, їздили наші чумаки у Крим по сіль. Після душного порошливого Харкова так легко дихалось свіжим степовим повітрям. Наші собаки Сірко і Рудько бігли за нами, впадали в дике захоплення і ганяли по степу разом, і один за одним, і за зайцями і за птицями.
З великого шляху ми повертали на вузеньку дорогу. Поворот був якраз біля двох козацьких могил. Коли було піднятись на них, то в далечині, на обрії, видно було такі самі дві високі могили. Колись вони показували шлях. Далеко вдолині, в тумані, в поросі і в димі, було видно Харків.
Ми спускались з пригорку вниз і вже було видно наш хутір з високими тополями. Ось уже видно і нашу хату з ганком на колонах.
Я не витримую, а вискакую з екіпажу і разом зі собаками біжу вниз. На зустріч вилітають хуторянські пси, скакають і хочуть лизнути в лице, гавкають і крутяться в загальній радості разом з нашими псами. Виходять сторож і сторожиха хутора з маленькою донечкою Марфою. Дівчата на хуторі її прозивають «Марфочка-дурна овечка», але вона зовсім не була дурна. Вміла мені розповідати гарні казки чи то про «залізну бабу», якої вона дуже боялась і робила при цьому страшне обличчя, чи про «кобилячу голову», в якої «сім аршин борода» і цієї кобилячої голови чомусь я сама вже боялась, якось дуже живо її собі уявляла.
І ось ми вже на хуторі. Вносять речі до кімнат, візник від’їздить, а я біжу в садок униз, бо хата на горі, привітатись з усіма – з річечкою, ставочком, деревами, криницею, – все це тоді були для мене живі істоти і я була переконана, що вони так само радіють мною, як я ними.
Треба було знайти вузенький струмочок, перескочити на другу сторону річки Немишлі, і тоді вже був ставок. Я дуже любила жаб і бачити як вони швидко-швидко з високого берега стрибали вниз у воду.
Недалеко була криниця з високим журавлем який допомагав тягнути воду з криниці, і двома довгими, видовбаними з суцільного дерева ночвами, з яких пила воду худоба . Звідти бігла стежечка вгору, до вишневого садочка, а в ньому стільки вишень! Великих, темно-червоних, майже чорних, усе дерево засипане ними. Гілки аж схилялись додолу від тягару. Як приходиш додому, то і лице і руки були червоного кольору!
Обід, варений сторожихою, смакував незвичайно. Наш борщ, пшоняна каша, вареники з вишнями.
ВІТРЯКИ
Вітряки дуже підходили до українського степу, до української природи, до українського села . Якось без вітряка важко було й уявити наше село. А наші села були такі прекрасні! Біленькі, чисто вимазані хатки; у вишневих садках росли яблуні, груші, сливи. Біля хати – сила квітів, особливо, коли була молода дівчина, яка дбала, щоб її квітник був найліпшим. Красоля, королів цвіт, мальви, гвоздики, чорнобривці – мусіли рости, м’ята й любисток також. В любистку кожна мати купала доньку, щоб гарна була, щоб хлопці любили, а хлопців купали, щоб дівчата любили. Взагалі любисток був чарівним зіллям.
У нас, на селі, збирали «чарівне зілля», особливо як була стара бабуся. Зілля зв’язували в пучечки і корінцями до гори вішали в коморі, чи в хаті. Тоді так гарно пахло! Між цими зелами завжди був і рум’янок для шлунку, чи як дівчина хотіла, щоб волосся посвітлішало, то мила його в рум’янку. Як у немовлят болів животик, то одну-дві ложечки відвару з рум’янку давали. Наші традиції найбільше берегли бабусі. Вони завжди ходили в українському одязі. А коли бабуся мала час і була в доброму настрої, то можна було намовити її показати свою скриню – велику, дерев’яну, гарно розписану різними квітами і зверху і з боків. Всередині скрині зверху лежали звинуті колом полотна, вони гарно пахли льоном. Потім бабуся діставала одяги, так майстерно складені, що зовсім не м’ялись, не дивлячись на те, що поверх клались інші речі. Складені спідниці так тісно лежали одна на одній, що коли їх виймали, щоб одягти, то були ніби тількищо випрасовані. Бабуся показувала як треба складати спідницю, як сорочку – і це була ціла наука!
Все виймалось і показувалось з такою любов’ю, з таким розумінням цінності всього, що і той, хто дивився, також так розумів і цінував. І нарешті на самому споді лежали найгарніші речі, які бабуся приготувала собі «на смерть». Білим по білому майстерно вишита сорочка таким прекрасним, складним орнаментом, що трудно очі одвести, така вона гарна!
(Фото 9. Вишивка білим по білому на сорочці Палажки Лук’янівни Чоломбітько. Кін 19 ст., Ха І робиться шкода, що така краса мусить лягати в домовину, але сказати бабусі цього не можна. На «той світ» вона мусить з’явитись у всій красі. Все життя вона потроху підготовляє цей свій одяг, і вся родина знає, що це бабуні «на смерть».
СЕЛЯНСЬКІ ХАТИ
Пам’ятаю, як я була здивована, що хатів на селі не замикали; їх затикали дерев’яною затичнкою і виходили. Коли я якось запитала: «Чому не замикаєте?» – мені також відповіли питанням: «А навіщо замикати? У нас злодіїв нема!» «А чужі?» «А чого чужий в мою хату піде?»
А всередині селянської хати було так тепло, так затишно. Велика українська піч розмальована квітами. В кутку образи, прикрашені рушниками з гарними візерунками – стилізованими фантастичними квітами. Перед образами висів голубок, якого господиня виліплювала з чорного хліба, а крильця і хвостик робила з майстерно складеного паперу.
На ліво від дверей був мисник з глиняним, розмальованим посудом (кераміка) – з горшками, глечиками, мисками. Там же часто ставили і глиняні, дуже цікаві, дитячі забавки – «свистуни», коники, олені і птички, які в хвості мали дірку і могли свистіти. Там же стояв і чайний посуд – кружки, чашки і чарки.
Навкола хати стояли дерев’яні лави і стіл застелений полотняною, дома виробленою скатертиною. Біля печі піл, де спали в літі. Взимі спали на печі.
Хати в нас, звичайно, будувались на дві половини, посередині переділені сіньми, де стояла вода і різне невелике господарське приладдя. Зліва була кухня, зправа кімната. В сінях звичайно були сходи, чи просто драбина на горище. Наші хати були покриті соломою. В зимі було тепло, а вліті прохолодно, бо солома не нагрівалась так, як залізо.
У дворі викопували льох, де було дуже зимно, хоч льоду не було. У дворі була ще комора і загорода, куди вліті заганяли худобу, і клуня для збіжжя.
БАКША (БАШТАН)
Бакшу (це татарське чи турецьке слово) городом ніколи не називали. Город був біля хати, а бакша – на степу. Ідеш туди в гарячий день, коли ніби все повітря дрижить від спеки. Здалека вже бачиш соняшники, які, ніби сторожа, стоять довкола, і курінь, в якому живе старий дідусь – баштанник. Якийсь такий він увесь світлий! Увесь у білому – широка сорочка, широкі штани, білі вуса, біла борода і тільки темно-золоте обличчя і руки та солом’яний бриль на ньому. Навкруги така краса! Гарбузи, дині, кавуни лежать серед темно-зеленого килима. Вони різної форми і різних кольорів, і як далеко не видно, їм ніби кінця і краю нема. Дідусь пробує, щоб вибрати для мене самого спілого кавуна. Він першим і другим пальцем стукає по кавуні і коли спілий, то чути такий глибокий звук – учить мене як пізнавати – і тількищо торкається ножем, а кавун тріскає і ламається. Він і червоний і соковитий, і хто ще не куштував кавуна, просто з бакші, тому важко уявити який він прекрасний, який смачний і солодкий.
Ходжу собі з дідусем, розмовляємо і вже нікуди більше іти не хочеться. На степу спека, а тут так свіжо і гарно! Але ще ж треба зайти на пасіку.
Пасіку ніколи не ставили просто на степу, а завжди в садку, щоб був холодок. Але степ з запашними квітами мусів бути недалеко, бо бджілки мусіли мати багато квітів.
Стоять круглі вулики з вирізаним входом для бджілок і завжди їх так багато біля входу. Одні влітають, другі вже вилітають, але завжди в порядку. Чужу бджілку до вулика не пустять. Дідусь-пасічник розповідає, що його бджола ніколи не вжалить, вона його знає, а сам пильнує, щоб мене не вжалила. Розказує, що дві матки не можуть жити разом в одному вулику. Одна мусить покинути вулик і за нею вилітають бджоли. Тоді вже нема такого порядку, як завжди, і бджоли можуть покусати. Дідусь одягає сітку і дивиться де сів рій та приправляє новий вулик; знімає рій, властиво, коли зніме матку, тоді всі бджоли летять за нею до нового вулика і там уже починають нове улаштування, нове життя.
КОСОВИЦЯ
На хуторі, де так захоплююче гарно на степу під час косовиці, косарі ідуть поряд, вони всі в білому одязі. Їхні коси блищать і піднімаються та опускаються рівномірно і степова трава кладеться рівними рядами, при чому чути музично-гострий звук зрізаної косами трави. Косарі спиняються, точать коси і знов рівно йдуть. Над степом стоять пахощі різних польових трав і все це зливається у з нічим незрівняну музику степу.
Трави лежать рядами далеко, далеко, куди тільки сягає око, вони сохнуть. Так гарно пахне тоді свіжим сіном! Потім наші жінки і дівчата, співаючи пісень, його громадять, складають в копиці, і вже картина степу різко міняється. Всюди стоять великі копиці. Дуже приємно було влізти на верх копиці в запашне сіно і дивитись у глибоке безмежно блакитне небо з білими ніжними хмарками!
Коли вже сіно в копицях висохне, їх звозять і складають в стоги. Підніжжя копиці оточують сильним мотузом навкруги і волочать. Дітям було теж незвичайно радісно їхати під час волочіння на верху копиці аж до того місця де їх складали у стоги. Іноді це бувало просто на степу, де стоги стояли рядами, складені високо-високо, ніби великі хати.
Одного разу чую дуже гарну українську пісню, прекрасно поділену на три голоси. Зразу не змогла зрозуміти хто її співав. Дивлюсь – іде три хлопчики, від 8 до 10 років, не більше. Якось не хочеться вірити, щоб це вони так співали. Біжу через поле на дорогу до них: ні, це таки вони співають і продовжують, бо бачать, що мені їхня пісня подобається і що з увагою слухаю. Тоді починаєш несподівано розуміти який наш нарід тонко музикальний і який надзвичайний має слух! Їх же ніхто не вчив співати, тільки сама природа України. Нашої прекрасної України!
Публікацію підготував Богдан Івченко.
464 Comments