Неподалік станції метро Академіка Павлова розташоване озеро Кірова – найбільше озеро на Салтівці. Його минуле овіяне народними легендами, їх складають люди з гарною фантазією, але які погано знають історію. Наприклад, в одній з легенд розповідається, що в далекому 17 столітті у цьому озері утопив свою шаблю легендарний засновник нашого міста – козак Харько. В іншій популярній легенді, пов’язаній з цим озером, розповідається про те, що у часи Другої світової війни тут затонув німецький танк заповнений золотом. Але всі автори цих легенд не враховують того факту, що ні у 17 столітті, ні у часи Другої світової війни, ніякого озера на цьому місці просто не було.
Сьогодні ми розповімо реальну історію тієї місцевості, де зараз знаходиться озеро Кірова. На початку 20 століття, недалеко від сучасної станції метро Академіка Павлова, був заснований цегляний завод, який належав підприємцю Жуковському і мав назву за прізвищем власника. Для видобутку глини, з якої робили цеглу, поряд з заводом почали розробляти кар’єр. У 1930-ті рр. завод увійшов до складу Силікаттресту і був названий «Харківський цегляний завод №3»
У серпні 1943 р. за територію заводу точились бої між німецькими та радянськими військами. 22 серпня 1943 р. 8 бійців 93-ї гвардійської стрілецької дивізії, якими командував харків’янин, старший сержант Михайло Гольберт, отримали завдання установити червоний прапор, як символ звільнення міста, над цегляним заводом, розташованим на перехресті сучасних вулиць Академіка Павлова і Василя Стуса. Першим на високу цегляну трубу заводу піднявся боєць Химченко, але був убитий вогнем німецьких кулеметників. Другу спробу підняття прапора здійснив боєць Васильєв, але і він був смертельно поранений. Після цього виконати бойове завдання вирішив сам командир групи – старший сержант Михайло Гольберт, саме йому 22 серпня 1943 р. вдалось встановити прапор під ураганним вогнем супротивника. Це був перший червоний прапор, піднятий у м. Харків саме на території сучасної Салтівки. Наступного дня – 23 серпня, більша частина Харкова була звільнена від німецьких окупантів, хоча остаточно місто звільнили тільки 29 серпня 1943 р.
У 1940-і роки Харківський цегляний завод №3 отримав нову назву –Харківський завод будівельної кераміки, крім цегли, там почали виготовляти шлакоблоки та черепицю для дахів. На початку 1950-х рр. для працівників заводу, поряд з підприємством, були побудовані двоповерхові цегляні будинки за типом сімейних гуртожитків, два з них стоять донині, там і зараз живуть колишні працівники заводу. Із початком будівництва Салтівського житлового масиву, завод випускав будівельну кераміку для нового району. Навіть у 1970-ті рр. на цьому заводі ще використовувалася кінна сила – коні тягнули за собою вагони із цеглою.
Особливими показниками із виготовлення цегли завод відзначився серед інших підприємств галузі у 1970-1980-х рр., коли його директором був Юрій Федорович Бежик, нагороджений орденом Дружби народів за виробничі успіхи.
Саме він запропонував використовувати для виготовлення цегли глину не зі спеціальних кар’єрів, а з ґрунтів, видобутих під час прокладання метрополітену на Салтівку. У ті часи на заводі працювало близько 200 робітників, використовувалася кутова піч для обпалювання цегли на 10 входів, а крім того, існував окремий цех із виробництва шлакоблоку, в якому було кілька пічок обпалювання. У другій половині 1980-х рр. керівництво цегельної промисловості вирішило, що існування окремого Харківського заводу будівельної кераміки економічно невигідне і внесло його до структури Харківського цегляного заводу №13 як цех «Будівельна кераміка». Наприкінці 1980-х підприємство «Будівельна кераміка» Харківського цегляного заводу №13 було зупинено, цехи поступово руйнувалися і розтягалися місцевими жителями по цеглині.
Останні виробничі будівлі заводу були розібрані в 2000 р., а з 1980-х рр. на місці заводського кар’єру з видобутку глини для виробництва цегли утворилося велике озеро, яке отримало назву «озеро Кірова», за назвою однойменного селища, що знаходиться поряд. Така правдива історія озера Кірова, без вигадок та легенд.
Автор: Богдан Івченко.
